Я пропоную всім, хто має бажання, поділитися власною історією про своє пухнасте чудо. Чудо яке несе в наші домівки вірність, любов, сміх і радість. Хто стає нашим оберегом.
Здається, тварини завжди були поряд з людиною. Це є щось взаємопов’язане, скріплене самою природою. Часто ми навіть не замислюємось, що поряд з нами ходить чудодійний засіб зняття стресу. Мова піде про пухнастих незалежних, на перший погляд, муркочучих кульок щастя. А чи цінимо ми ту відданість і любов маленьких сердечок, які заради нас з вами, творять чудеса?
Здається, я все своє життя мріяла про собаку. Але батьки, на жаль, стійко відмовляли мені. Пройшов час. Я стала дорослою і самостійною людиною. Ось тут ви мені скажете: “Саме час виконати давню мрію”.
І будете праві. Але подорослішав, людина починає розуміти всю відповідальність за прийняті рішення. І бажання відповідати за тих, кого ти приручив, починає згасати. Різні проблеми і клопоти все далі і далі відтісняють твою мрію. Тебе затягує робота, проблеми. Не хочеться зайвих клопотів.
І ось одного разу, ти стикаєшся з поглядом жовтих, можливо зелених, очей. Ці очі уважно слідкують за твоїми рухами, оцінюючи, яку небезпеку ти несеш. Ти ще на автоматі проходиш кілька метрів, а той погляд западає тобі в душу. Обертаєшся і бачиш збиту шерсть, тусклу, місцями скачану. Бачиш впалі боки і голодний погляд. А ще …надію. Надію мати дах над головою, завжди повну мисочку їжі. І чомусь твоє серце починає битися сильніше. Ти наважуєшся підійти до котика. Глибоко в тобі виникає відчуття жалості, а потім воно переходить в симпатію. Твоє серце просто калатає від відчуття, що саме ти є тією мрією, яка світиться в очах муркотуна. Ти можеш подарувати йому мрію і втілити її в життя. Ось так зустрічає людина в багатьох випадках своє чотирилапе щастя. Не втрачайте його, прийміть в своє серце, в свій дім. І повірте - не пожалкуєте.
Моє щастя прийшло заховане в куртці подруги моє доньки. Нам це трикольорове щастя чомусь не сподобалося. Ми навіть і гадки не мали, як глибоко в серця нашої родини увірветься це пухнасте чудо. Чи було бажання відмовитися – так. Пропонували когось породистого. Донька стійко наполягала саме на цьому варіанті. Коли я вперше взяла на руки цей пухкий подарунок долі, то відчула неймовірний прилив щастя. Бо це щастя з легкістю помістилося в моїй долоні. Я відчула стукіт маленького сердечка. Це щастя довірливо і легко вмостилося і почало несміливо муркотіти. Прийшлося прийняти з умовами, що донька сама буде за ним доглядати. Маленькі трьохмісячні лапки почали тупотіти по нашій квартирі. Перші калюжки ми подолали. Виявилося наше чудо дуже розумне і швидко почало знаходити свій туалет. А його грайливість прийшлася всій родині до душі. Порвані тюлі, поцарапані руки і ноги, перші хвороби. Ми разом, крок за кроком, долали труднощі. Але воно того варте було. Кожна наша хвороба в родині обов’язково проходила під наглядом Сонєчкі. Вона муркотіла, зігрівала хворі частини тіла. Поганий настрій лікувався підсиленим муркотінням. Здавалося, маленький тракторець працює цілодобово.
Моя донька була в пріоритеті. Коли чоловік сердився на доньку, то Соня займала позицію в засаді і сміливо чіплялася на ноги чоловіку. Висіла , міцно тримаючись на нозі, та злегка погиркувала. Охорона була неймовірна.
Вона відчувала нашу втомленість і швидко вмощувалася поряд, починаючи голосно муркотіти. Скільки вечорів пройшло під таким, ставшим вже рідним, муркотінням. Наше життя вже ми не бачили без нашої Соні.
Донечка вже вчилася в Києві. І під час кожного приїзду Соня завжди вмощувалася в її валізі. Здавалося, що вона збирається до Києва. Як можна хазяйку відпускати саму? Коли донька їхала, то вона декілька днів ходила по квартирі, шукаючи її. Тому я завжди залишала на дивані речі, які носила вдома донечка. Соня спала тільки на них. З часом заспокоювалася і чекала слідуючої зустрічі. Пройшло п’ятнадцять років, як один день. Одного разу ми дізналися про хворобу Соні, яка була невиліковною. Два роки ми всі допомагали їй. Та ось настав останній день. 5 листопада 2020 року. Вечір… Майже десята година. Ми в розпачі, згасає на очах. Здається, що подумки вона поринула далеко від нас. Розуміємо, що часу обмаль. Доня просила подзвонити по відеозв’яку, щоб попрощатися з нею. Повірите, я такого не могла собі уявити. Після перших слів Соня наче ожила. Очі відкрила, повела головою, уважно вслухалася в кожне слово. Заблищали золотистим вогнем стомлені очі. Здавалося, що вона чекала саме її слів. В голові відлунням відбивалися слова доньки. А Соня просто оживала на очах. Це були надзвичайні хвилини. Гіркі і водночас такі цінні. Ми були одним цілим, яке рвалося на очах. В наших серцях була рана. Болюча рана, серце боліло і ти думав, що вже більше ніколи не будем мати пухнастого лапунчика.
Все… частина нашого життя підійшла до кінця. Довго наша родина не могла відійти від такої біди. Але…. життя іде. Одного разу я взяла на руки замерзаючого муркотуна. Знову моя долоня відчула стукіт його маленького сердечка. Знову пухнастик вдало вмостився в моїй долоні. І знову у нашій квартирі пролунав тупіт маленьких лапок Міті…